Поезія — це найсильніші ліки. Колись люди придумали лікувати нею розбите серце... Вона була першою, в чиї руки воно потрапило. Хтось каже, неможливо доторкнутися до справжнього людського серця. І хто їм таке сказав... Ці люди точно ніколи вночі не підбирали рими до різних слів. Адже поезія робить так, що всі неможливі речі — стають можливими! Перевіримо? Рушайте за нами, любі читачі, та будьте готові, маршрут прокладений прямо через ваше серце!

Анджеліну на екрані

якось раз побачив Ваня…

І замріявся хлопчина:

«Ех, мені б таку дівчину…»

Ваня довго не вагався,

із думками враз зібрався,

вирішив: «Чому б і ні?

Ну, кому ж, як не мені,

пити каву з міс Джолі

десь на Мальті чи Балі?..

Шанс такий я не проґавлю!

Повідомлення відправлю!»

Взяв смартфона він ураз,

і накреслив пару фраз:

«Хай! Привіт! Я – Джон. Іван.

Твій давнішній кіно-фан.

Ти мене давно цікавиш…

Чи не згодишся на каву?..»

Не пройшло і трьох хвилин,

Щось у телефоні – «блим»!

Це вона! Це – Анджеліна!

Втратив мови дар хлопчина…

А чарівна кіно-пані ось, що написала Вані:

«Дуже рада я знайомству!

Nice to meet you (найс ту міт ю), містер Вань!

Я чекатиму у Львові.

Швидше, Ваня, приїжджай!»

Ваня миттю вскочив в шафу,

перебрав свій гардероб,

в кращі речі одягнувся –

Супер – красень! Файний хлоп!

«Мчу до тебе, Анджеліно!

Зустрічай мене, Джолі!»

Зупинився на хвилину…

«Ще ж не кормлені кролі!...

Кури, гуси, поросята…

А іще ж город копати!..

Тут же рідне все, моє!

Де така краса ще є?

Ось садочок коло хати,

квіти, зелено навкруг…

Пес у будці волохатий, –

кращий із дитинства друг…

Вибачайте, Анджеліно,

не поїду я нікуди.

Найдорожчі в цю хвилину –

Рідний дім та рідні люди!».

 

Автор: Ліляна Белименко — викладач кафедри режисури шоу.

 

Темрява заполоняє світ,

Поступово гаснуть ліхтарі.

Тільки зовні думаєте ви?

Найстрашніша темрява в тобі.

 

Світ, який ще не сягнули люди.

Від якого незмога втікти.

На дворі місяць грудень.

Та чи гріє те тепло в душі?

 

Ми літаємо дорогами щодня,

Ніби в хаосі людської метушні!

Хто вони? Ті люди на путях…

Їм замало перекреслених доріг?

 

Що вони чекають від життя?

Напевне те, що бачать уві сні!

Що вони бажають перед сном?

Забути на хвилину про думки…

 

Автор: Галя Якубовська — студентка першого курсу кафедри режисури шоу.

 

Я твоя карма.

Безнадійна, беззахисна карма,

Що спіткає тебе на кожному кроці

Вируючи життям , обігруючи сльози.

 

Я твоя мара.

Небесна і безталанна,

Потрібна тобі без сну і дурману.

 

Я твоя доля.

Що кожного разу знаходить нові пригоди

І жити без мене всього лиш твоя погорда.

 

Я твоя залежність.

Без цигарок і елітного віскі.

П’янієш , втрачає свідомість і мізки.

 

Я твоя люба.

Не схожа на інших коханок,

Бо хочеш мене і вночі , й на сніданок.

 

Я просто твоя.

Ніжна , вродлива , вразлива

Планую кар‘єру, сім‘ю і вечерю.

З тобою.

Сьогодні, завтра й назавжди напевно…

 

Автор: Юлія Морська — студентський декан кафедри режисури шоу.

 

Це неймовірна радість - мати стіни,

Які надійні та не зрадять, бо свої.

Нехай на них шпалери застарілі,

Але вони живі.

Вони знають правду, знають сльози,

Знають всі секрети пошепки почуті.

 

Вони завжди приласкають,

Зігріють душу в холоди.

Єдине, чого так вони бояться,

Почути тишу, назавжди.

 

Коли рідні стіни розчиняться,

В світі згадок і емоцій.

А так страшно в цьому світі,

Загубити рідний простір.

Бо наш дім - це місце сили,

Де ми й плакали й творили,

Де ми по справжньому любили.

Де ми жили, просто жили…

 

Багато зараз стін самотніх,

Поглинає тиша їдка і глуха.

А вони ж все так боялись,

Потрапити у темне забуття.

 

Вони не можуть жити в тиші,

І шукають голос наш щодня.

Вони знайдуть нас і скрізь у світі,

Бо сміх наш дарує їм життя.

 

Це неймовірна радість - мати стіни,

Нехай на них шпалери застарілі,

Але вони живі.

 

Рідні стіни не вмирають,

Поки люди їх у серці мають.

 

Автор: Дарина Чирва — студентка другого курсу кафедри режисури шоу.

 

«Баба, дід і танк»

Якось баба з старим дідом

Почули у фейсбуці за обідом,

Що можна здати танка.

«Діду, за ці гроші купим ми альтанку!

І ще зробим тобі зуби,

Якщо хвате - мені губи,

Купимо дочці ми мопеда,

А сестрі твоїй велосипеда,

Зацементуєм ми город,

Щоб не було в нас забот!

Будем знати ми багатство

І не нада нам скотарство»

Посміявся з баби дід

І промовив їй у слід:

«Бабо, ти з берези впала?

Чи маразму вже дістала?

Як ти хочеш здати танка,

Якщо ти навіть не циганка.

Танки оно їдуть із Донбасу

І везуть нам біомасу,

А ми з тобою в Трускавці,

Нам йти туди місяці»

«Діду, давай но хоч пройдемся

Може ракета нам знайдеться

Хоч тоді я щось здам,

Якщо ні - самогонку твою продам!»

Дід хоч дуже сперечався,

Але з бабою помчався.

Пройшли вони аж три ліси,

Гнались за ними навіть пси.

Аж гульк! За поляною під дубом,

Стоїть танк з великим дулом!

Дістала баба стару мотузку,

На голові зап'яла хустку,

Запрягла діда як кобилу

І підняли вони пилу.

Дід біжав чуть не вмер

«За то багаті ми тепер!»

І пригнали вони танка

До військових на світанку.

«Ось приймайте, пан майор,

Ми чекаєм свій мільйон»

Старшина враз усміхнувся

І до баби він звернувся:

«Жіночко, у вас грошей багато?

Чи будете роботи громацькі виповняти?

Я би цього робити не хотів

Але ви привезли пам’ятник сорокових років»

 

Автор: Алла Ободзінська — студентка другого курсу кафедри режисури шоу.

 

Слухай,а давай помалюєм стіни білою фарбою

А потім я витягну білий стяг у знак того,що втомилась сваритись

Чому ці слова засіли саме на твоїх вустах

Чому про це кажуть саме твої зіниці?

 

Ти ж знаєш,доля буває такою підлою

А всі чомусь впевнені,що тільки вона вирішує

Давай зашиємо хрестиком всі наші видумки

Давай замалюємо чорною фарбою все,те що потрібно залишити

 

Якби кожна людина вирішувала здатись,коли тільки ставало важко

У світі б напевно не існувало слово «сила»

І в самі темні часи,люди згадують пташку

Яка,щоб літати відрощує собі крила

 

Чому ж тоді ти так просто берешся падати?

Чому твоя воля залежить від вітру та притяжіння

Коли стане важко згадуй історію пташки

Щоб літати,вона відростила крила…

 

Автор: Лілія Паламар — студентка другого курсу кафедри режисури шоу.

 

Згадую як ми обіймались

Лежачи в тому ліжку де проводжу ночі

І я ніколи не сподівалась

Що стерти з пам’яті їх я захочу

 

Та паралельно із цими думками

Розумію що ці обійми вже не мої

Не знаю кого тепер торкаєшся руками

Що так сильно подобались мені

 

Зірки казали що маєш ти трьох

З одною ти спиш а з іншою розмовляєш

А третю намагався видалити з думок

Хоча як це зробити досі не знаєш

 

Та я обожнювала ті обійми

Їм було підвладно зупинити час

Але тепер не існує ми

І ці обійми давно не для нас

 

Автор: Анастасія Пилявець — студентка другого курсу кафедри режисури шоу.

 

Я птах , якому неба не треба

Мені і нормально ось тут

Я маю вже ноги , а крила - тут зайві

Нехай і вони відпадуть

Мені більш цікаві глибини

Бездонні , таємні , страшні

Куди ,навіть ,всунути руку

Вчинок занадто тяжкий

Мене більш цікавить світ ,

Який щільно закритий бронею

У якому не кожна душа

Витримає важкість сфери

Воно для мене як змагання

Коли зростає азарт...

Я більше не хочу неба

Я хочу глибинний скарб

 

Автор: Катерина Коломійцева — студентка другого курсу кафедри режисури шоу

 

Сьогодні місяць пройшов, як я плачу,

Боюся, що Сонця я більш не побачу

Та більш ніж за себе, за доньку боюсь

Коли вона спить, я Богу молюсь

Молюсь, щоб вона, хоч уві сні посміхалась

А не кожного звуку вдома лякалась

Молюсь, щоб вона поїхала в гори

Або хоч разочок скупалась у морі.

Побігала в полі, нарвала квіток

І принесла додому перший вінок

Його вона з гордістю буде носити

Бо я її вчу Батьківщину любити

Але помолюсь я наостанок

Шоб разом зустріли ми завтра світанок

 

Автор: Германн Лаукарт — студент другого курсу кафедри режисури шоу.

 

Чекати краплини дощу

Вона чекала його, чекає

І завжди буде чекати.

Нахилившись біля віконця

Буде краплини дощу рахувати,

У тих краплинах знайде щось в край особливе

В середені них віддзеркалення - спогади й мрії:

Напроти неї із поглядом темної ночі

Торкатися тіла - відразу мурахи по кожі

Хуртелиця рухів, легкé хвилювання, тремтіння

Закрили очі, зловивши приємне легеньке сп'яніння.

Із подивом тихим і сумом пронзливим

Сидіти на підвіконні

Чекати на нього і тільки на нього

А потім торкатись долоні... 

 

Автор: Анжела Литвиненко — студентка першого курсу кафедри режисури шоу

 

Прокидаюсь від болю в легенях

Наче рак ти руйнуєш мене

Твоя тінь вже стоїть на ступенях

Сподіваюсь це скоро мине

 

Уві сні твої руки на горлі

Наяву ти вітаєш мене

Кажи,що насправді ти хочеш?

Сподіваюсь це скоро мине

 

У кутку я молитви читаю

Хоча в бога не вірю давно

Зачинилися двері до раю

Бо тепер мені вже все одно

 

Моя мати постійно казала

Не зважай ,сину мій, на сумне

Але що на увазі ти мала?

Сподіваюсь це скоро мине

 

Я найгірший для себе противник

І бажання моє потайне

Що життя після смерті не має

Сподіваюсь це скоро мине

 

Автор: Тонкий Владислав — студент першого курсу кафедри режисури шоу.

 

Не по смугам - по клітинам, розділилося все життя.

Бридкий білий, любий чорний - шахова довічна гра

Яку б шаху ти не взяв би, хоч ферзем хотів піти.

Та забув що не безсмертний. У цій грі всі пішаки...

Перший хід не за тобою, бо у чорний вибраний ти.

Весь наш вибір іллюзорний ми з грошима жебраки.

Розфарбую твоє чорне - у безбарвне та червоне.

Навіть кров у твоїх жилах без барвиста вся схолоне.

 

Запах диму на балконі. Стерті п'яти у крові.

Стійкий запах алкоголю. Слід прощальний на вікні.

Вітер зовні. Сніг в квартиру - бо РОЗЧИНЕНІ шибки.

Січень, лютий, може грудень, і в крові усі   рушники.

Знов волога. Пусто в домі. Телефон назло мовчить.

Закривавлені долоні... Тепер можна й одпочить.

 

Автор: Марія Черевко — студентка першого курсу кафедри режисури шоу

 

Створюйте зі своїх почуттів поезію. І нехай всі тривоги, переживання та сльози залишаються на папері, а сповнені щастя рядки рушають у подорож через тисячі сердець.

 

“І все на світі треба пережити,

І кожен фініш — це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.”

 

Автор: Дарина Чирва